Участь органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах.

1. Управління економічною сферою є не лише необхідною і відповідальною часткою державної діяльності, а і складним, багаторівневим процесом. Як представляється, необхідно погодитися з думкою Манжули А.[114], Рябченко О.[115] про те, що державне управління економікою необхідно розглядати як особливу частину управління розвитку суспільства, яке здійснюється уповноваженими органами державної влади і місцевого самоврядування, функціонування яких зосереджене на реалізації конституційно закріплених положень про соціальну спрямованість економіки.

При цьому протягом тривалого часу поняття «місцеві фінанси» означало лише місцеві бюджети. Наприклад, І.О.Смірнов, В.А.Шаврін підкреслювали, що місцеві фінанси СРСР представлені місцевими бюджетами, які включені разом із бюджетами державного соціального страхування до складу єдиного державного бюджету[116]. Треба зазначити, що таке визначення дещо суперечить принципам самостійності та фінансової незалежності органів місцевого самоврядування, що склалися і розвивалися історично, хоча і повністю відповідає вимогам радянського законодавства.

Крім того, професор І.Х.Озеров, всупереч наведеному, зазначав, що місцеві фінанси – це спілки публічного характеру нижчого рівня, ніж держава, яке мають своє власне більш менш самостійне фінансове господарство[117]. Необхідним представляється зазначити, що для того часу це визначення містило певні суперечності: по-перше, визначення більше відповідає сутності місцевого самоврядування; по-друге, відповідно до тогочасних норм законодавства – фінансове господарство самоврядних спілок було достатньо автономним і незалежним.

На сьогодні провідними аспектами управлінського процесу на місцевому рівні в Україні практики і теоретики вважають розробку і впровадження в життя регіональних (місцевих) програм економічного розвитку, взаємоузгодженість і взаємовигідність економічних відносин регіонів з центром, економічне збагачення регіонів: «Багаті регіони – багата держава»[118].

Фінансові кошти територіальної громади, тобто сукупність грошових коштів, що знаходяться в її розпорядженні, включають: а) кошти місцевого бюджету; б) фінансові ресурси підприємств; в) кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку (позики тощо).

Формування і використання місцевих фінансових ресурсів, що знаходяться у розпорядженні територіальної громади, здійснюється нею самостійно.

Органи державної влади, покликані згідно з Конституцією України (ст. 142) забезпечити гарантії фінансової самостійності місцевого самоврядування, здійснюють державну фінансову підтримку територіальних громад.

Фінансові кошти місцевого самоврядування повинні бути пропорційними наданим територіальним громадам Конституцією і законами України повноваженням по вирішенню питань місцевого значення.

Питання формування і використання місцевих фінансових ресурсів вирішуються відповідними органами місцевого самоврядування, а у випадках, передбачених законом, безпосередньо територіальною громадою.

Конституція України 1996р. визначила принципово нові правові основи функціонування комунальної власності, її економічної природи. Комунальна власність є самостійною і рівноправною формою власності нарівні з такими, як державна і приватна власність. У ст. 41 Конституції України закріплено, що «громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної і комунальної власності». У цій конституційній нормі право «державної» і «комунальної» власності вживаються як однопорядкові терміни. Поняття право «загальнодержавної» власності не вживається. Звідси випливає, що «комунальна власність» не входить до складу державної власності.



При цьому слід зазначити, що вперше в Україні самостійний і незалежний характер комунальної власності був визнаний офіційно в Конституційному Договорі між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України» від 8.06.1995 р. Зокрема, ст. 5 цього акту визначила, що власність в Україні є загальнодержавною, комунальною, колективною і приватною. Ця норма не була реалізована і законодавчі акти, які визначали комунальну власність як різновид державної, так і не були приведені у відповідність зі ст. 5 Конституційного Договору.

Конституція України (ст. 142) закріплює, що «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів в містах...», тобто матеріально-фінансовою основою місцевого самоврядування є комунальна власність.

На відміну від законодавства, яке діяло до прийняття нової Конституції України, ст. 142 Основного Закону первинним суб'єктом права комунальної власності визнає не адміністративно-територіальні одиниці, а відповідні територіальні громади, тобто жителів сіл, селищ, міст, районів в містах. Тим самим Конституція закріплює положення про те, що комунальна власність є різновидом публічної власності. Від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Розвиваючи конституційні положення, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 1) визначає право комунальної власності як право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 10) визнає також носієм права комунальної власності не тільки територіальну громаду, але і раду, що є представницьким органом місцевого самоврядування. Саме сільські, селищні, міські ради представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені і в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України і законодавством.

Відповідно до ст. 60 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів в містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, установи культури, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального забезпечення, інше майно та майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів в містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ і організацій та створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Матеріальні і фінансові ресурси, які знаходяться в комунальній власності, є надбанням територіальної громади. Правовий режим майна комунальної власності визначається законодавством України і, передусім, Законом « Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до ст. 60 цього Закону органи місцевого самоврядування від імені і в інтересах територіальних громад згідно із законом здійснюють правомочності щодо володіння, користування і розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах і договорах умови використання і фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються в користування і оренду. Доцільність, порядок і умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні послаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг і погіршувати умови надання послуг населенню.

Використання об'єктів права комунальної власності повинно здійснюватися з метою надання суспільних послуг, що не виключає їх використання для здійснення підприємницької діяльності. У зв'язку з цим слід було б надати власнику комунального майна право здійснювати з ним будь-які господарські операції, передавати його в постійне або тимчасове користування фізичним і юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку (пай) у статутний фонд підприємств і господарських товариств, продавати, купувати використати як заставу, приватизувати, а також створювати на його базі підприємства різних правових форм та ін.

Власник - територіальна громада, в особі органів місцевого самоврядування, створюючи підприємства, організації та установи, надає їм майно на праві власності, господарського ведання або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти місцевої скарбниці реалізуються в господарському обороті актами органів місцевого самоврядування щодо правового режиму використання майна (наприклад, встановлення порядку користування природними ресурсами).

При передачі майна в господарське відання, оперативне управління суб'єкти права комунальної власності зберігають за собою визначений законом об'єм повноважень. Наприклад, територіальна громада в особі ради визначає умови і порядок роздержавлення і приватизації підприємств, вирішує питання їх припинення шляхом ліквідації та реорганізації.

Характерними особливостями об'єктів права комунальної власності в Україні є те, що вони, як правило, закріплені за окремими комунальними підприємствами та установами. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» в ст. 26 встановлює, що рада може створювати вказані суб'єкти, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади. Стаття 63 Господарського кодексу України, встановлюючи види підприємств, які можуть діяти в Україні, називає нарівні з іншими комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць.

Майно комунального підприємства є неподільним і не може бути розділене на частки, паї. Не можуть мати своєї частки в такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства повинно використовуватися на основі права господарського ведення або права оперативного управління. При здійсненні таких прав комунальні підприємства не можуть самостійно відчужувати засоби виробництва і інше майно, що знаходиться на їх балансі.

Вони мають самостійне речове право на закріплене за ними майно - право господарського ведання, яке, будучи обмеженим у порівнянні з правом власності, все ж надає їх суб'єктам повноваження щодо володіння, користування і розпорядження майном. Обсяг цих повноважень вужчий в порівнянні з повноваженнями власника, оскільки суб'єкти права господарського ведання не мають права безкоштовно відчужувати майно. Їх носії мають також право на захист, в тому числі від власника.

Цього не можна стверджувати щодо компетенції органів, уповноважених управляти комунальною власністю. Ця компетенція суперечлива і непослідовно закріплена в нормативних актах, які регулюють ці питання.

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами і організаціями, що знаходяться у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на принципах їх підлеглості, підзвітності і підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», регулюючи ці відносини, встановлює, що органи місцевого самоврядування:

- визначають цілі, умови і порядок діяльності комунальних підприємств, установ і організацій;

- здійснюють регулювання цін і тарифів на їх продукцію (послуги);

- затверджують їх статути;

- призначають і звільнюють керівників цих підприємств, установ і організацій і будують взаємовідносини з ними на контрактній основі відповідно до трудового законодавства;

- заслуховують звіти керівників комунальних підприємств, установ і організацій.

Відносини між органами місцевого самоврядування і підприємствами комунальної власності можна розглядати як відносини по визначенню доцільності і необхідності створення підприємства (прийняття рішення про створення, затвердження статуту, призначення керівника підприємства) і відносини, пов'язані з державною реєстрацією. Міська рада перш ніж створювати нове підприємство повинна, на наш погляд, здійснити ряд заходів, пов'язаних з визначенням доцільності і необхідності його створення. Вказані заходи повинні включати аналіз ситуації з виробництвом продукції, наданням послуг, що склалися в господарському комплексі міста в тій області, де мається намір створити нове підприємство, з урахуванням існуючих суб'єктів господарювання різних форм власності і підлеглості, що займаються аналогічним або близьким за характером виробництвом. Виходячи з економічної доцільності, необхідно також вивчити стан з випуском продукції або наданням послуг в області, що досліджується, в інших районах, в тому числі за кордоном.

Потрібно вивчити і можливості підприємств, розташованих на території міста, по виробництву необхідної продукції або наданню послуг, модернізувати або пристосувати свій потенціал до виконання таких робіт. З урахуванням отриманих відомостей і досліджень економічних аспектів проблеми, в тому числі умов створення конкурентного середовища, може бути прийняте рішення або про створення міського комунального підприємства, або про організацію випуску необхідної продукції, надання необхідних послуг іншими способами[119].

Стаття 143 Конституції України, ст. 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплюють право органів місцевого самоврядування самостійно формувати, затверджувати і виконувати місцевий бюджет.

Конституція України, Бюджетний кодекс України встановили тісний зв'язок між місцевим самоврядуванням і його фінансовою базою, підкресливши значення сіл, селищ, міст як основи місцевого самоврядування і вивели за межі бюджетів місцевого самоврядування бюджети всіх вищих ланок. Це має певне понятійне значення і для місцевих податків і зборів, які в такому разі не можна називати доходами місцевого самоврядування - вони є доходами всіх місцевих бюджетів, як це випливає з їх назви - «місцеві».

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення), як вже зазначалося, самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавни­ми доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Крім того, згідно зі ст.2 Господарського кодексу України органи місцевого самоврядування наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин у сфері господарювання.Враховуючи особливий статус органів місцевого самоврядування законодавство визначає специфіку реалізації цими органами господарської компетенції, що виділяє їх серед інших учасників господарських відносин.

Органи місцевого самоврядування залучають підприємства, установи і організації до розв'язання питань соціально-економічного розвитку комунального утворення. Згідно із законом органи місцевого самоврядування мають право координувати участь підприємств, установ і організацій в комплексному соціально-економічному розвитку території. У цих цілях вони використовують фінансово-економічні методи, а також організаційно-правові форми своєї взаємодії з підприємствами, установами і організаціями, формуючи, наприклад, на добровільній основі ради директорів, ради підприємців, які допомагають органам місцевого самоврядування здійснювати координаційну функцію. Органи місцевого самоврядування мають право об'єднувати на добровільних засадах кошти підприємств, організацій, громадян і місцевого бюджету для будівництва, ремонту і утримання об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури.

Важливу роль в залученні підприємств, організацій до розв'язання питань соціально-економічного розвитку комунального утворення виграє комунальне замовлення. Особливості розміщення замовлень, спрямованих на задоволення місцевих потреб, дозволяє виділити окремо комунальне (місцеве) замовлення.

Розвиток системи місцевого замовлення дозволяє, по-перше, заощадити кошти місцевих бюджетів, оскільки учасники, беручи участь у конкурсних процедурах, вимушені в своїх конкурсних заявках виставляти «реальні» ціни, закладаючи мінімальний прибуток, транспортні і інші витрати; по-друге, забезпечити найширшу участь малих підприємств у закупівлі для місцевих потреб у межах реалізації Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000р. (п.5 ст. 5)[120]. По-третє, розміщення замовлення на конкурсних засадах дозволяє обрати того учасника, який забезпечить найкращі умови виконання місцевого замовлення.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що до компетенції місцевих рад входить формування планів підприємств, організацій місцевого господарства, а також укладення договорів з підприємствами всіх форм власності. Але при цьому в законодавстві не визначаються ані цілі, ані порядок укладення цих договорів, ані переваги сторін.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» лише відносить до ведення виконавчих органів сільських, селищних, міських рад «розміщення на договірних началах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних територіальній громаді, на підприємствах, в установах і організаціях» (п.8 ч.1 ст.27). Проаналізувавши вказані норми, можна виділити такі ознаки місцевого замовлення:

- місцеве замовлення формується на основі програм розвитку, що затверджується місцевою радою відповідної території;

- місцеве замовлення розміщується на договірних началах, і сторони добровільно вступають у ці відносини;

- як замовники виступають місцеві ради і їх виконавчі органи, а як учасники – будь-які фізичні особи або юридичні особи, розташовані на відповідній території;

- місцеве замовлення спрямоване на задоволення місцевих потреб. У більшості випадків воно формується на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, будівництво, реконструкцію, технічне переозброєння, обслуговування об'єктів, що знаходяться в комунальній власності, виробництво і постачання продукції, житлово-комунальні, соціально-культурні і транспортні послуги. Принципова особливість місцевого замовлення в тому, що воно задовольняє потреби населення, і, отже, в ньому не можуть бути замовлення, наприклад, на оборону, здійснення зовнішньополітичних програм;

- місцеве замовлення фінансується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.

Виходячи з вищевикладеного, місцеве замовлення можна визначити як необхідний для задоволення економічних, соціальних й інших потреб територіальної громади об'єм продукції, робіт і послуг, який формується на основі програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідної території, розміщується на добровільній договірній основі і фінансується за рахунок коштів місцевого бюджеу[121].

Отже, органи місцевого самоврядування здійснюють фінансову діяльність. Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері фінансової діяльності полягають у затвердженні програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердженні місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановленні місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; прийнятті рішень щодо випуску місцевих позик; прийнятті рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийнятті рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах; встановленні для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету.

2. Еволюція інституту місцевих бюджетів проходила у декілька етапів.

До земської реформи, за словами В. Лєбєдєва, наука фінансового права розглядала лише державне фінансове господарство, а якщо і торкалася господарства громад або інших місцевих союзів, то робила це неохоче[122].

Як відзначає О.А. Музика, саме проведення земської реформи 1555р., яка полягала у відособленні царського майна від майна держави, створенні земських установ, наданні ним широких повноважень, в т.ч. і у фінансових питаннях, дало поштовх до майбутнього реформування фінансової системи[123].

Тема участі місцевих громад в бюджетному процесі звернула на себе увагу багатьох вчених-фінансистів вже після 1864 р.

Основні дослідження місцевих фінансів у другій половині 19 ст. ґрунтувалися на вивченні англійського і ірландського досвіду в цій сфері. Так, вже в 1862 р. виходить робота Е. де Пар’є, в якій місцеві податки були вперше включені до загального вчення про податки, а в 1872 р. була надрукована робота Леруа-Бол’є, що присвячена місцевому самоврядуванню у Франції і Англії.

З проголошенням незалежності України було змінено принцип побудови державного бюджету, який до цього об’єднував республіканський бюджет, бюджети областей і міст Києва та Севастополя, тобто являв собою сукупність усіх бюджетів. Сьогодні поняття державного бюджету і зведеного бюджету України не тотожні.

Згідно ст. 5 Бюджетного кодексу України[124] бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. В свою чергу, місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування, а бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах). Відповідно до ч.2 ст. 6 Бюджетного кодексу України зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя. Тобто зведений бюджет України включає показники 28 суб’єктів. Зведений бюджет не затверджує Верховна Рада України, оскільки кожний з видів бюджетів, що існують в Україні, затверджує відповідний орган місцевого самоврядування або місцевої влади. Призначення зведеного бюджету, відповідно до ч.1 ст.6 Бюджетного кодексу України полягає в тому, щоб на підставі зведених показників доходів та видатків, які отримує вся бюджетна система країни, здійснити аналіз та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

В цілому, зведені бюджети існують з метою:

- розрахунків соціальних та фінансових нормативів, норм для складання проектів бюджетів;

- аналізу ефективності бюджетних витрат;

- з’ясування підстав надання трансфертів.

Зведені бюджети не затверджуються, а мають розрахунково-інформаційний характер[125].

Відносно визначення поняття «місцеві бюджети» в юридичній літературі немає єдиної точки зору.

М.А. Ширкевич так визначає сутність місцевих бюджетів: «це частина основного річного фінансового плану країни – державного бюджету, крім того, місцеві бюджети утворюють централізований фонд грошових коштів місцевих Рад, яким вони розпоряджаються з метою здійснення заходів, передбачених щорічно планом економічного і соціального розвитку»[126].

О. Близнюк аналогічно визначає бюджет як затверджений шляхом чітко регламентованої нормативно-правовим актом процедури на певний період план доходів і витрат держави (або територіальної громади), необхідний для здійснення нею основних функцій і реалізації суспільних завдань, що опосередкується у відносинах в межах конкретного бюджетного періоду. При цьому О. Близнюк пропонує розглядати бюджет в двох аспектах: по-перше, як акт, фінансовий план формування фондів грошових коштів і їх витрачання з метою фінансування відповідних заходів і потреб територіальних громад, по-друге, як форму утворення і витрачання коштів публічного призначення для забезпечення функцій органів місцевої самоврядування[127].

Професор С. Котляревський визначає: «местный бюджет – это бюджет различных местных единиц: областных, губернских, уездных, волостных, городских, окружных и районних»[128].

Тобто місцеві бюджети - це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій, що покладаються на органи місцевого самоврядування. Як складова бюджетної системи держави і основа фінансової бази діяльності органів самоврядування місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими коштами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що здійснюються органами влади управління на відповідній території.

Через місцеві бюджети складаються певні фінансові взаємовідносини органів самоврядування практично з усіма підприємствами, установами, що розташовані на їхній території, і населенням даної території у зв'язку з мобілізацією й витрачанням коштів цих бюджетів. Між місцевими бюджетами різних рівнів, а також між цими бюджетами і державним бюджетом виникають фінансові відносини з приводу перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення ефективного функціонування кожного бюджету.

Деякі вчені за основу визначення місцевих бюджетів приймають територіальний принцип, розглядаючи їх як бюджети окремих адміністративно-територіальних одиниць.

І.І. Єфремова характеризує «місцеві бюджети» як сукупність економічних відносин, що сприяють територіальному перерозподілу національного доходу країни та забезпечують створення фінансової бази відповідних територіальних громад[129].

Низка економістів характеризують місцеві бюджети як економічні відносини. Наприклад, І.Н. Ходорович характеризує місцеві бюджети як «сукупність економічних відносин, що забезпечують фінансову базу місцевих Рад щодо розвитку і утриманню, головним чином, галузей господарства, які безпосередньо спеціалізуються на підвищенні добробуту населення».

Все наведене вище свідчить про різні підходи до розуміння поняття місцевих бюджетів, що, у свою чергу, відбивається на визначенні ролі місцевих бюджетів у фінансовій системі держави.

Таким чином, при дослідженні проблеми місцевих бюджетів доречною і обґрунтованою представляється думка І.І. Єфремової щодо розгляду «місцевих бюджетів» в двох аспектах.

По-перше, як організаційної форми мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядженні місцевих органів самоврядування. По-друге, як системи фінансових відносин, що складаються між місцевими і державним бюджетами, а також серед сукупності місцевих бюджетів.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування, місцеві бюджети – це балансові розрахунки, які відповідають вимогам складання балансів, тобто вони мають прибуткову і витратну частини, в їх основі лежить принцип збалансованості. Тому можна стверджувати, що місцеві бюджети – це балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.

В той же час місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію, основу якої складає система фінансових відносин, а саме: відносини між місцевими бюджетами і суб'єктами господарювання, що функціонують на даній території; відносини між бюджетами і населенням даної території, що складаються при мобілізації і витраті коштів місцевих бюджетів; відносини між місцевими бюджетами різних рівнів щодо перерозподілу фінансових ресурсів; відносини між місцевими бюджетами і державним бюджетом.

При цьому наявно виявляється специфічність обласних і районних бюджетів. Районні і обласні ради є об'єднанням певних територіальних громад, тобто органами місцевого самоврядування. відповідно виникає два питання, по-перше, чому ч.3 ст. 5 Бюджетного кодексу виводить обласні і районні бюджети зі складу бюджетів місцевого самоврядування і що розуміти під об'єднанням бюджетів територіальних громад сіл, селищ, міст (оскільки обласні і районні раді самі собі є об'єднаннями територіальних громад)?

По-друге, в чому полягають спільні інтереси територіальних громад і який інтерес є спільним для всіх, а який – спільним лише для частини територіальної громади?

І обласні, і районні бюджети створюються для забезпечення спільних інтересів територіальних громад. Згідно зі ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ і організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

  • ЕМКОСТЬ РЫНКА АВТОМОБИЛЕЙ
  • Глава I. Очередной бал-маскарад в королевском дворце был устроен ради одного единственного
  • Глава 3. «СЕГОДНЯ БЕЗ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ НИКАК НЕ ОБОЙДЕШЬСЯ»
  • ОЦЕНКА СТЕПЕНИ РИСКА
  • Практическая работа. Выведем на экран общую сумму количества товара (поле Kolvo)
  • Компиляция проекта
  • Тема 6. Групповая дискуссия как метод групповой психологической работы
  • Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
  • О космологии каббалы
  • Различные виды деятельности и развитие навыков рук
  • ОБЪЕКТОВ КАПИТАЛЬНОГО СТРОИТЕЛЬСТВА 1 страница
  • Внутренний смысл. 81. В этой главе речь идет о небесном человеке, поскольку в предыдущей главе говорилось
  • САМОПОЖЕРТВОВАНИЕ ЖЕНЫ
  • Пресс - конференция
  • ‑l'CC$s BJ@B,%] !B )B  :(:31) )!я NETSCAPE2.0 !щ я,ояГЂСвEЛА‚HђxI?РHB­@њ(С‡Д‹1bМ?с 64 страница
  • English-Ukrainian dictionary
  • Данный типовой проект подкачивающей насосной станции предусматривает следующие системы управления насосами
  • Семинар 5. Конституционный Суд РФ
  • Телефон зазвонил. Это был Кэри.
  • Александр Вампилов. Старший сын 5 страница