Розділ XI

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Ко­дексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, не­обхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це перед­бачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчине­ний злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призна­чене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.

1. При постановленій обвинувального вироку і призначенні покарання суд завжди вирішує два основних завдання: перше з них пов'язане з ква­ліфікацією злочину за відповідною статтею (частиною статті) КК, а друге — з індивідуалізацією покарання у межах санкції тієї статті КК, за якою кваліфіковане діяння винного. Правильна кваліфікація злочину є необхідною передумовою (обов'язковою умовою) індивідуалізації покарання, оскільки лише на її підставі можливе винесення судом законного і обґрунтованого ви­року, а отже, і призначення доцільного і справедливого покарання.

2. Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка са­ме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покаран­ня, і, передусім, приписами ст. 65 КК.

3. Загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК) являють собою встановлену в кримінальному законі і обов'язкову для суду систему відправних, вихідних вимог (критеріїв, правил) про підстави, порядок та межі при­значення покарання, якими керується суд при призначенні певного виду і конкретної міри покарання в кожному випадку вчинення злочину, з кожної окремої кримінальної справи і щодо кожного підсудного.

4. Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов'язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання. По-друге, вони мають відправний (вихідний) характер, оскільки визначають ті основні напрямки, за якими здійснюється діяльність суду при призначенні покарання. По-третє, саме ці вимоги дозво­ляють суду визначити щодо кожної справи, чи є підстави, в якому порядку і в яких межах повинен бути призначений підсудному певний вид покаран­ня і конкретна його міра. По-четверте, правила призначення покарання, що встановлені у ст. 65 КК, є дійсно загальними, оскільки мають універсальний характер і застосовуються по кожній кримінальній справі, незалежно від її особливостей і в усіх без винятку випадках, тоді як інші приписи про поря­док призначення покарання (наприклад, передбачені статтями 68, 69, 70 та 71 КК) використовуються судом лише в окремих (спеціальних) ситу­аціях, коли в цьому виникає необхідність. Нарешті, загальні засади — це не просто сума окремих вимог, а певна їх система, кожен елемент якої взаємо­пов'язаний і взаємодіє один з одним. Так, якщо в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК вка­зується на обов'язковість призначення покарання у межах санкції статті Особливої частини КК, то в п. 2 пропонується враховувати при цьому ще й положення норм Загальної частини КК, а в п. З — індивідуальні особливості вчиненого і особу винного. Отже, жодна із загальних засад не має пріорите­ту перед іншою, всі вони рівноцінні і рівнозначні, оскільки кожна розвиває, уточнює, доповнює і, якоюсь мірою, навіть коректує іншу. Тобто жодна не може враховуватися лише сама по собі, ізольовано, у відриві від інших, то­му що загальні засади перебувають у такому співвідношенні одна з одною, яке обумовлює, що всі вони повинні враховуватися судом у їх сукупності — єдності, взаємозв'язку і взаємодії.



5. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд призначає покарання у межах, вста­новлених у санкції Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Межі покарання насамперед залежать від типу (виду) тієї санкції, яка встановлена в статті Особливої частини. Ці санкції можуть бути відносно-визначеними та альтернативними, причому і в тих, і в інших може бути за­значена лише максимальна межа відповідного виду (а в альтернативних санкціях — кількох видів) покарання або його мінімум і максимум. У санкціях, де зазначений лише максимум покарання, мінімальним є та нижча його межа, що встановлена в нормах Загальної частини КК для відповідного виду покарання.

Відносно-визначені й альтернативні санкції можуть бути, у свою чергу, кумулятивними, тобто сполучати в собі, поряд з основними, ще й додаткові покарання. Якщо останні мають строковий характер (наприклад, позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) чи вста­новлюються у певному розмірі, сумі (наприклад, штраф), то в санкції також можуть бути встановлені мінімальні і (або тільки) максимальні межі додат­кових покарань.

6. При призначенні покарання слід враховувати, що в санкції статті Особ­ливої частини КК може бути передбачено: 1) тільки одне основне покаран­ня (ст. 113 КК); 2) кілька основних покарань (ст. 116 КК); 3) одне основне покарання і одне додаткове (ч. 5 ст. 185 КК); 4) одне основне покарання і кілька додаткових (ч. 5 ст. 191 КК); 5) кілька основних покарань і одне до­даткове (ч. 2 ст. 212 КК); 6) кілька основних покарань і кілька додаткових. З урахуванням зазначених особливостей конструкції санкцій вимога загаль­них засад про призначення покарання в межах санкції містить у собі низку положень, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання.

7. Якщо санкція є відносно-визначеною, то суд, за загальним правилом, зобов'язаний призначити лише той вид основного покарання, що безпосе­редньо у тій санкції зазначений. В альтернативній санкції суд має право об­рати лише один вид основного покарання з числа кількох, які в ній перед­бачені (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). Призначаючи один із кількох пе­редбачених у санкції основних видів покарання, суд зобов'язаний мотивува­ти у вироку, чому саме даний вид покарання він вважає за доцільне засто­сувати до підсудного.

8. Якщо санкція є кумулятивною, суд зобов'язаний вирішити питання про доцільність або, навпаки, недоцільність призначення додаткового пока­рання. При цьому слід враховувати, що останнє може бути передбачене в санкції або як обов'язкове додаткове покарання (ч. 2 ст. 191 КК), або як фа­культативне(ч. і ст. 191 КК). У першому випадку питання про не­обхідність призначення додаткового покарання вирішене у самому законі (в санкції) і суд, за загальним правилом, повинен його призначити. Відмо­ва від призначення обов'язкового додаткового покарання допустима тут ли­ше за наявності підстав, передбачених у ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). У другому випадку питання про доцільність призначення фа­культативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з ура­хуванням обставин конкретної справи, даних про особу винного і з обов'яз­ковим мотивуванням у вироку прийнятого ним рішення.

9. Якщо в санкції передбачено кілька видів і (або) основних, і (або) до­даткових покарань, суд повинен вирішити й обґрунтувати у вироку, яке од­не із основних покарань з яким додатковим (чи кількома їх видами) він вва­жає за доцільне призначити підсудному.

10. Якщо санкція є не тільки альтернативною, а й одночасно кумулятив­ною, то, перш ніж призначити основне покарання в поєднанні з додатковим, суд повинен вирішити питання про те, з яким з альтернативне передбаче­них у санкції основних видів покарань закон допускає поєднання додатко­вого покарання. При вирішенні цього питання необхідно враховувати такі особливості побудови (конструкції) таких санкцій.

У деяких із них додаткове покарання вміщується наприкінці їх тексту (після переліку всіх видів основних покарань), але перед додатковим пока­ранням у тексті санкції поставлений такий знак пунктуації, як кома (статті 132, 219, ч. 1 ст. 368 КК та ін.). Це означає, що при застосуванні та­ких санкцій додаткове покарання може приєднуватися до будь-якого основ­ного з тих, які альтернативне в ній перелічені. У тексті інших санкцій пе­ред додатковим покаранням або не ставиться кома і, отже, воно може приєднуватися тільки до того основного, услід за яким розташоване в санкції (ст. 221 КК), або додаткове покарання вміщується не наприкінці тек­сту санкції (після переліку всіх основних покарань), а всередині, тобто саме за тим видом основного покарання, до якого воно і може приєднуватися (ч. 1 ст. 139 КК).

11. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд зобов'язаний не тільки призна­чити певний вид покарання (основного і додаткового), а й визначити у ви­року конкретну його міру — строк, розмір, суму. При встановленні цієї міри закон зобов'язує суд керуватися мінімумом і максимумом конкретної санкції і забороняє виходити за ці межі. Отже, при призначенні покарання суд «зв'язаний» мінімальними і максимальними межами конкретної санкції. По-перше, ці обмеження стосуються можливості вибору судом виду покарання, тому що за один злочин суд може призначити: а) тільки одне основне пока­рання, навіть якщо в санкції їх передбачено декілька; б) одне або кілька до­даткових покарань, з числа, як правило, тих, які вказані в санкції (див. ко­ментар до ч. 4 ст. 52 КК). По-друге, обмежені і рамки конкретної міри по­карання — вона повинна бути визначена судом лише в тих межах «від» і «до», що встановлені в санкції.

12. Оскільки вимога про призначення покарання в межах санкції має ха­рактер загального правила, у частинах 3 та 4 ст. 65 КК вказується і на ви­нятки з нього, згідно з якими суд має право вийти за мінімальні межі санкції на підставі ст. 69 КК і за максимальні — відповідно до статей 70 та 71 КК (див. коментар до цих статей). Однак вихід за мінімальні або макси­мальні межі конкретної санкції можливий не тільки при застосуванні статей 69, 70 та 71 КК, айв інших, спеціально передбачених законом випадках.

13. Так, згідно з ч. 4 ст. 53 КК у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити його громадськими або виправними роботами; на підставі ч. 1 ст. 58 КК покарання у виді службових обмежень застосовується не тільки тоді, коли воно передбачене в санкції, а й замість обмеження або поз­бавлення волі; відповідно до ч. 1 ст. 62 КК покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні може бути призначене замість позбавлення волі. Оскільки покарання у виді обмеження волі не застосовується до непо­внолітнього (див. коментар до ст. 98 КК), то при засудженні такої особи за ч. 2 ст. 203 або ч. 1 ст. 224 КК, у санкціях яких фігурує тільки цей вид ос­новного покарання, суд зобов'язаний замінити його іншим, не передбаченим у санкції, більш м'яким видом покарання. У відповідності до статей 100 та 101 КК мінімальний строк громадських робіт щодо неповнолітнього вста­новлено ЗО годин, виправних робіт — два місяці, а арешту — 15 діб, тоді як у санкціях статей Особливої частини КК (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 190 КК) цей мінімум може бути і вищим.

У наведених ситуаціях суд призначає або менш, або більш суворе основ­не покарання порівняно з передбаченим у санкції, і отже, виходить за мінімальні або максимальні її межі.

14. Призначення покарання нижче мінімуму або вище максимуму санкції може мати місце і при застосуванні (або, навпаки, відмові від застосування) судом додаткових покарань. Так, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призна­чене судом і у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК (див. коментар до ч. 2 ст. 55 КК), а позбавлення особи військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу взагалі не фігурує в жодній із санкцій Особливої частини КК і завжди призначається за розсудом суду на підставі ст. 54 КК (див. коментар до ст. 54 КК).

15. У цілому ряді випадків суд не має права призначати додаткове пока­рання, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК воно передбаче­не як обов'язкове, а підстави для застосування ч. 2 ст. 69 КК у справі

відсутні. Так, обов'язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначено при засудженні: а) із застосуванням статей 75—78 КК (див. коментар до цих статей); б) неповнолітнього (наприклад, за частинами З чи 4 ст. 187 КК), оскільки призначення конфіскації в цьому випадку су­перечило б положенням ч. 2 ст. 98 КК; в) за тими статтями Особливої час­тини КК, у санкціях яких хоча й передбачена обов'язкова конфіскація май­на, але вчинений особою злочин не відповідає вимогам ч. 2 ст. 59 КК (див. коментар до ст. 59 КК). Так, у санкціях ст. 257 та ч. З ст. 289 КК конфіскація майна фігурує як обов'язкова, однак вона не може бути призна­чена судом, якщо банда (ст. 257 КК) організувалася не для корисливих на­падів, а для вчинення, наприклад, зґвалтувань, а транспортним засобом вин­ний заволодів (ст. 289 КК) не з корисливою, а з будь-якою іншою метою.

16. Суд не має права призначити і додаткове покарання у виді позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо вчи­нений особою злочин не відповідає вимогам ч. 2 ст. 55 КК (див. коментар до ст. 55 КК). У зв'язку з цим його призначення неприпустиме, наприклад, за заволодіння наркотичними засобами чи прекурсорами шляхом крадіжки, грабежу, розбою або вимагання, хоча в санкціях ч. 2 ст. 308, частин 2 та З ст. 312 КК це додаткове покарання передбачене як обов'язкове.

Отже, у всіх наведених випадках суд виходить за максимальні або мінімальні межі санкції, оскільки або призначає додаткове покарання, не пе­редбачене в санкції, або, навпаки, не призначає те додаткове покарання, що встановлене в ній як обов'язкове.

17. Призначення більш або менш суворого покарання, ніж передбачено в санкції не тільки при застосуванні статей 69, 70 та 71 КК, але й в інших ви­падках, спеціально передбачених у нормах Загальної частини КК, не супе­речить загальним засадам призначення покарання, тому що у ст. 65 КК пря­мо зазначено, що покарання призначається судом не тільки у межах санкції, а і відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

18. Ця вимога загальних засад (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК) означає, що закон зо­бов'язує суд при призначенні покарання виходити не тільки з меж санкції статті Особливої частини КК, а й враховувати положення тих норм Загаль­ної частини КК, у яких регламентуються цілі та система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулю­ються інші питання, що пов'язані з призначенням покарання і здатні впли­нути на вибір (обрання) судом відповідного його виду та конкретної міри.

19. Призначення винному покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого ним злочину, тому на цьому етапі (індивідуалізації покарання) суд звертається, головним чином, до тих норм Загальної частини КК, що регламентують питання застосування покарання. Суд, зокрема, повинен:

1) дотримуватися всіх положень про призначення покарання, що містяться в Розділі XI (статті 65—73 КК); 2) виходити з цілей покарання, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК; 3) керуватися порівняльною суворістю покарань, що визначена в ст. 51 КК; 4) враховувати поділ покарань на основні і додаткові (ст. 52 КК); 5) слідувати положенням статей, що встановлюють підстави, по­рядок і особливості призначення окремих видів покарань (статті 53—64 КК);

6) враховувати ті особливості й обмеження, що встановлені в Розділі XV (статті 98—103 КК) при призначенні покарання неповнолітнім.

20. Однак при призначенні покарання суд зобов'язаний враховувати і по­ложення тих норм Загальної частини КК, які хоча безпосередньо і не пов'язані з призначенням покарання, але можуть мати певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд повинен виходити із завдань, по­ставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі і просторі (статті З— 10 КК); враховувати особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК) і виконанні особою спеціально­го завдання щодо попередження або розкриття злочинної діяльності ор­ганізованої групи (ч. З ст. 43 КК); при відмові в застосуванні давності що­до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49 КК); при при­значенні додаткових покарань на підставі ст. 77 КК тощо.

21. У пункті 3 ч. 1 ст. 65 КК закон зобов'язує суд при призначенні пока­рання враховувати: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; 6) особу винно­го; в) обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.

22. Ступінь тяжкості вчиненого злочину припускає з'ясування судом, в першу чергу, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене в конкретному випадку злочинне діяння. Однак у ст. 12 КК дається лише типова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення в санкції статті, встановленій за злочин да­ного виду. Суд же при призначенні покарання на основі всебічного враху­вання фактичних обставин справи в їх сукупності визначає тяжкість кон­кретного злочину, враховуючи індивідуальний її ступінь та даючи їй оцінку у вироку. Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) віднесене законом до категорії особливо тяжких злочинів, а крадіжка, вчинена у великих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК), — до тяжких. Од­нак ступінь тяжкості конкретного вбивства чи крадіжки буде різним, якщо в одному випадку мало місце, наприклад, позбавлення життя двох, а в іншо­му — п'яти потерпілих; одна крадіжка була вчинена на суму, що перевищує мінімум доходів громадян у 250, а інша — у 500 разів. Таким чином, ступінь тяжкості злочину визначається характером того злочинного діяння, яке бу­ло вчинене винним у конкретному випадку. На неї впливають різні об'єктивні і суб'єктивні обставини, зокрема, цінність тих суспільних відно­син, на які посягає винний, тяжкість наслідків (характер і розмір завданого збитку), спосіб посягання, форма і ступінь вини, мотивація злочину, на­явність або відсутність у справі відразу декількох кваліфікуючих ознак тощо. Так, скасовуючи вирок за м'якістю призначеного покарання щодо Ш. і В., засуджених за одержання хабара, Верховний Суд України вказав, що явно несправедливим за своїм розміром є таке покарання, яке хоча і не ви­ходить за межі, встановлені відповідною статтею закону, однак не відповідає тяжкості злочину і особі засуджених, котрі визнані винними в одержанні ха­бара за попередньою змовою, шляхом вимагання, з використанням свого відповідального службового становища, повторно і в особливо великих розмірах (ВВСУ. - 1997. - № 3. - С. 23-24).

23. Хоча покарання призначається за вчинений злочин, однак воно засто­совується до конкретної особи, тому врахування судом даних, що як пози­тивно, так і негативно характеризують особу винного, є гарантією призначен­ня справедливого покарання і передумовою досягнення мети, яка перед ним поставлена. Таке врахування припускає з'ясування судом і оцінку у вироку не тільки тих властивостей, рис, якостей і особливостей особи винного, які пов'язані із вчиненим ним злочином, а й інших даних, що його всебічно ха­рактеризують. Це можуть бути дані, що характеризують соціально-демо­графічний, фізичний, психологічний, правовий і морально-етичний статус особи. Суд повинен оцінити ступінь небезпечності особи для суспільства, спосіб її життя, сімейний стан, стан здоров'я, наявність психічних аномалій, поведінку особи до, в процесі і після вчинення злочину, наявність колишніх судимостей, ставлення до праці, моральність ставлення до людей і загально-соціальних цінностей, поведінку в побуті, авторитет у колективі та інші об­ставини, що дають можливість суду не тільки визначити, яке покарання є необхідним і достатнім для винного, а й дозволяють, до певної міри, прогно­зувати поведінку особи в майбутньому. Так, Верховний Суд України в ос­нову зниження покарання, призначеного за дезертирство підсудному X., по­клав такі дані про його особу, як притягнення до кримінальної відповідаль­ності вперше, урахування того, що раніше він ні в чому протиправному помічений не був, характеризується позитивно і на момент самовільного за­лишення частини прослужив у Збройних Силах короткий час і не мав до­статніх навичок військової служби (ВВСУ. — 1999. — № 4. — С. 19-20).

Окремі дані, що характеризують особу винного, передбачені й у стат­тях 66 та 67 КК як обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання (наприклад, з'явлення із зізнанням або вчинення злочину повторно). У та­ких випадках суд враховує зазначені дані про особу в рамках ст. 66 або 67 КК.

24. Важливе значення для призначення покарання мають обставини, які його пом'якшують або обтяжують (про особливості їх урахування див. ко­ментар до статей 66 та 67 КК).

25. У частині 2 ст. 65 КК сформульований принцип доцільності покаран­ня, відповідно до якого особі, що вчинила злочин, повинно бути призначе­не покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження но­вих злочинів. Додержання цього принципу припускає, що в кожному кон­кретному випадку суд при призначенні покарання зобов'язаний мотивувати у вироку, чому саме такий вид покарання він вважає за необхідне призначи­ти підсудному і чому визначена ним у вироку конкретна міра цього виду по­карання є достатньою для досягнення цілей, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК.

  • Неистовство на дорогах, и синдром ностальгии
  • Ход Собора
  • Расчет капитальных вложений и амортизационных отчислений
  • Panning the view dynamically
  • Вопрос 9. Характеристика распределительных счетов
  • Если я останусь 10 страница
  • ШТРИХ-КОД И ЕСТЬ ВЖИВЛЯЕМЫЙ ЧИП
  • Письмо К. Е. Ворошилову
  • В бухгалтерском учете затраты, связанные с размещением облигационных займов, состоят из
  • С окружающей средой
  • Разгром от испанцев придает особый смысл предстоящей игре?
  • Аркадий и Борис Стругацкие. Улитка на склоне 15 страница
  • Микроклимат производственных помещений
  • Тот, кому нравилось пускать кровь, ежедневно выпускают по пол-унции крови; и так вплоть до смерти; этому человеку громко аплодируют.
  • Тест: "Деловой английский_Кокоулина". 3 страница
  • Автофильтр
  • СКАЗКИ КАЧИНОВ 40 страница
  • Пенталгин
  • ВЕГЕТАЦИЯ
  • Правовое регулирование семеноводства, зерноводства, защиты сельскохозяйственных растений, повышения плодородия земли.