Чорна рада. Пантелеймон Куліш 8 страница

Тодi дiди випивали один за одним по коряку горiлки, брали киi i давали Кирилу Туровi по плечах. Сили в старих руках було в їх iще доволi, що аж плечi хрумтiли. Iнший давно б звалився iз нiг, а Кирило Тур видержав усi чотири киi, не покривившись; iще, як одiйшли дiди, i шутковав iз своїм гостем.

- Добре,- каже,- парять у нас у сiчовiй лазнi, нiчого сказати! Пiсля такої припарки не заболять уже нi плечi, нi поясниця.

- Що сказати твоїй панiматцi? - питається ще раз Петро.

- А що ж їй сказати? - одвiтує Кирило Тур.- Скажи, що пропав козак нi за цапову душу, от i все. А прикмету над моїм скарбом знає побратим. Одну часть оддасть вiн старiй неньцi та сестрi; другу одвезе у Київ на Братство; там мене спокусив грiх, нехай же там i моляться й за мою душу; а третю одвезе у Чорну Гору: нехай добрi юнаки куплять собi олив'яного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом'янути на лицарських грецях Турову душу.

- Крiпись, побро,- каже Богдан Чорногор,- бiльш нiхто не знiме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обiду; тодi одпустять тебе, да й будеш вольний козак.

Мусив Петро пiдождати до обiд, чи не потiшить матерi да сестри Кириловоi доброю звiсткою. Ходючи по вiйковому мiсту, постерiг вiн, що не один тiлько чорногорець обороняв Кирила Тура: багато братчикiв, зустрiваючись iз другими, брались за шаблю, мов вимовляли: "Ось тiлько поквапся на горiлку, то вицiджу я її з тебе хутко!" Як же вдарили в казани до обiду, тодi цiла купа запорожцiв кинулась до Кирила Тура, одв'язали од стовпа, обнiмали i поздоровляли по банi.

- Ну, вас iк нечистiй матерi! - каже Кирило Тур - Коли б самi постояли в стовпа, то одпала б охота обнiматись!

- А що, дияволiв сину! - каже, пiдходючи, батько Пугач - Смачнi киї кошовiї? Може, тепер плечi болять так, як у того чорта, що возив ченця в Єрусалим? На, вражий сину, приложи оце листе, так завтра мов рукою знiме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми лiки од сього лиха.

Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пiшов поза шкурою, як побачив вiн бiлу його сорочку, що сестра жалiбниця шила й мережила, усю в кровi; iще й поприкiпаладо ран. Кирило Тур аж зуби зцiпив, щоб пе стогнати, як почали оддирати й од тiла. Батько Пугач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.

- Ну,- каже,- тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то пропадеш, як собака!

Тодi братчики з веселим гуком пiдняли дiжки з медом та з горiлкою, узяли стужку з калачами да й повели Кирила Тура до обiду.



Обiдали добрi молодцi на травi, пiд дубами, усякий курiнь особе, iз своїм курiнним отаманом. Дiди обiдали в гетьманському куренi; тiлько батько Пугач прийшов на трапезу до Кирила Тура, i то вже була велика честь усьому куреневi. Кирило Тур уступив йому своє отаманське мiсто, а сам сiв коло його. Два кобзарi, сидючи навпроти їх, iграли усяких лицарських пiсень i виспiвували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому свiтi несказанної слави; виспiвували i про Берестецький рiк, як козаки бiдовали да, бiдуючи, серце собi гартовали,- i про степи, i про Чорне море, i про невелю, i катергу турецьку, i про здобич да славу козацьку; усе поважним словом перед товариством викладували, щоб козацька душа i за трапезою росла угору.

Поблагословив ото батько Пугач до трапези; усi взялись за святий хлiб, усяк вийняв з кишенi ложку (бо сiчовиковi без ложки, що без люльки, ходити не годилось); як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, i каже:

- Ех, братчики! Менi памороки забито киями, а в вас, мабуть, iзроду в головi клоччє. Коли ж се в свiтi видано, щоб випроводити гостя з коша натщесерце?

- Пане отамане! - кажуть.- Борони нас, боже, од такої скнаростi! Про якого се ти гостя глаголеш?

Коли ж тут саме i йде Богдан Чорногорець iз Петром.

- Ось мiй гiсть! - каже Кирило Тур.- Се, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь iзо мною за Києвом, то аж поле всмiхнулось.

Радi були усi братчики, побачивши Шра'мового сина. Давно вже вони чували про його лицарство. Iншi, уставши, обiймали його, як брата, другi потiснялись, щоб було йому мiсто.

- Сiдай бiля мене, синку,- каже батько Пугач.- Ти добрий козак. I батько твiй добрий козак, тiлько здурiв на старiсть. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на радi без бiди не обiйдеться.

- Що буде, те й буде,- каже Петро,- а буде те, що бог дасть.

- Що? Може, думаєш, ваша вiзьме? - крикнув грiзно супротив його батько Пугач.Чортового батька вiзьме! Не дурно ми вчора з Iваном Мартиновичем стрiчали царських бояр, а вже стрiчали ми їх не з порожнiми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!

- Знаєш що, батьку! - каже йому Петро.- Шкода, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобi гарну гуторку: не хвались, та богу молись!

- Молились, козаче, ми вже йому добре,- одвiтує батько Пугач,- уже господь усi душi привернув до нашої сторони. Пiдвернемо тепер ми пiд корито ваших полковникiв та гетьманiв; заведемо на Вкраїнi iнший порядок; не буде в нас нi пана, нi мужика, нi багатого, нi вбогого; усе в нас буде обще... Е, козаче,каже знов ласкавим голосом,- да в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городових, усе не по-людськи робиться: їдять iз срiбних мисок, а ложки при душi катма. Зробiте йому, хлопцi, хоч iз бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьковi: "Там вражi запорожцi голодом мене заморили". I так уже старий пеклом на нас дише.

На обiд у запорожцiв мало подавали м'ясива, а все тiлько рибу. Добрi молодцi, як ченцi, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна: i чарки, й коряки - усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горiлку, мед, пиво, однак нiхто не впивсь, так-то вже повтягувались.

Бiльш од усiх пив на сей раз Кирило Тур: хотiв, мабуть, бiдаха завдати собi хмелю, щоб не так болiли плечi, да й хмiль не подолiв його. Зробивсь тiлько дуже веселий, i як устали з-за обiд, да як почали братчики танцьовати пiд бандуру, вiн i собi пiшов навприсядки; качавсь колесом i виробляв такi викрутаси, що нiхто б i не подумав, що сього козака бито недавно киями. Запорожцi не навтiшались iз такої терпеливостi.

Петро мiй пiсля обiд хотiв iти додому, так Кирило Тур придержав його да й каже:

- Постривай, брате, i я поїду. Пiсля такої банi не довго покрiпишся. Перед товариством сором вволитись, а дома заляжу до завтрього.

От, погаявшись iще трохи, звелiв Кирило Тур осiдлати двоє коней, да й поїхав з коша, шепнувши щось побратимовi. Дорогою Кирило Тур точив усякi баляндраси, далi й каже:

- Приставай, брате, в запорожцi. Якого тобi чорта тратити лiта мiж тим навiсноголовим городовим козацтвом?

- А що ти думаєш? - каже Петро.- Я вже й сам не раз про це мiзковав.

- От люблю козака! - мовив запорожець.- Якого бiса доживешся ти в городах? Городи твої швидко вже догори ногами стануть.

- Що вже й споминати про се, Кирило? - каже Петро.- Сам я бачу, що бiда надходить звiдусюди. Однак скажи менi щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против Сомка?

- Ех, i ти ж голова! - одвiтує Кирило Тур.- Хто ж против його йде? Що я вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Молодої йому зовсiм не треба: iнше готується йому весiллє! Та й не одному йому. Заграють вашiй городовiй старшинi у запорозьку сопiлку так, що затанцюють нехотя. Уже що нашi братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в Днiпрi зупиниш, нiж їх. Хоч греблi гати, хоч мости мости, вода прорветься: нi порадою, нi силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе... Побачимо, що станеться з вашою Україною, як приймуться няньчити її такi няньки!

- Не доберу я толку в твоїх речах,- каже Петро.- Що за охота тобi мене морочити? То заговориш буцiм щиро, то знов туман у вiчi пустиш. Покинь хоть на часинку своє сiчове юродство. Я чоловiк без хитрощiв: чому ж би й тобi не говорити просто?

Запорожець зареготав.

- Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хiба ж на свiтi єсть хоч одна проста дорога? Думаєш iти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотiлось би чоловiковi чесно положити живот за вiру християнську, а лукавий пiдлiзе та й уплутає не знать у якi тенети. Хотiлось би чоловiковi не стояти на путi грiшникiв, не ходити на совiт нечестивих, не сидiти на сiдалигцi губителей, так що ж? Не всякому рiвнятись iз божим чоловiком. У того й думка, й серце у _законi господньому, поучається вiн закону божому день i нiч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка i так i сяк, так серце не туди тягне...

- Куди ж тебе тягне серце? - спитав Петро.- Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?

- Пху! - аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому образи, а вiн тобi луб'є! Голоднiй кумi хлiб на умi. Згинь ти з своїми бабами! Доволi чоловiковi i без них смутку.

- Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? - каже Петро.

- Куди б воно мене тягнуло! - каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усмiхнувсь:

думав - яка вже нова вигадка.

А Кирило Тур мов i не чує його смiху, смутно похилив голову, нiби й забув за товариша, да й почав собi читати напам'ять iз Єремiї (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево моє, чрево моє болить менi, смущає-ться душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль ратi i бiди. Доколi зрiти iмам бгжащих, слишащ глас трубний? Понеже вождi людей моїх синове буйнiг суть i безумнiї; мудрi суть, єже творити злая; благо же творити не познаша... Ух! - каже, здригнувшись. - Братику, менi не знать що показалось... Проклятий прочухан зачинає кидати мене в трясцю. Та ось i моя хата. Засну, дак усе минеться.

Приїжджають до хати, а назустрiч їм вибiгають мати i сестра Кирилова. Як же то зрадiли сердешнiї, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сiдла, а вiн тiлько всмiхається.

- Бачте,- каже,- я вам казав, що нiчого журитись! Та вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

Хочуть його обняти, а вiн руками їх одпихає:

- Нi вже,- каже,- сього не буде. I так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою.

А Петру шепче:

- Тепер менi так до обнiмання, як грiшнику до гарячої сковороди.

Хотiв Петро зараз iти додому, так Кирило запросив на чарку горiлки; да й стара неня i сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб хоч заглянув у хату.

- Ну, панiматко! - каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер такої горiлки, щоб i сам диявол зайшов у голову! Та давай цiлу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало.

Як же внесли з комори горiлки, Кирило Тур, замiсть щоб шановати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з неї, як воду. Мати, боячись, щоб вiн не перепивсь, хотiла одняти боклагу, а вiн:

- Геть, мамо, геть! Чоловiк не скотина, бiльш вiдра не вип'є.

I почав знов цмулити, поки, знемiгшись, упав без пам'ятi на землю. Усi стривожились, а один Петро тiлько знав, що сьому за причина. Вiн помiг жiнкам пiдняти Кирила Тура з землi i положити на перину; далi попрощавсь i пiшов до Гвинтовчиного хутора, мiркуючи про все, що чув i бачив.

XIII

Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старiсть, поспiшав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирiзалось iз-за левад, як переїхав вiн Нiжень; iще тiлько деколи просвiчувало крiзь берези. Iще народ i до череди не вигонив. Шрам i рад, що нiхто його не бачив, бо в ту смутну годину iнший опияка не побоявсь би вхопити i попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомiн.

Однi кричать:

- На шаблях! А другi:

- На пiстолях!

- Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить.

- Нi, шабля - чоловiча сила, а куля - суд божий.

- Та ось панотець їде,- крикнули iншi,- нехай вiн нас розсудить.

Дивиться Шрам, аж у гаю зiйшлась купа люду чимала. Однi ж у кармазинах i при шаблях, а другi в синiх каптанах та сiряках, без шабель, тiлько декоторi держать рушницi да коси на плечах.

- Чого отеє,- питає Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хiба ще мало буч по Вкраїнi?

От деякi пошапковали його да й кажуть:

- Зiбрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.

- Яка ж,- питає,- сталася кривда i од кого? Кажуть:

- Та от, бач, полюбив молодець дiвчину, ну i дiвчина не од того. Молодець же нашого мiщанського роду - син нашого вiйта, а дiвчина, бач, роду шляхетського - дочка пана Домонтовича. От i заславсь молодець до дiвчини; а в сватах пiшли неабиякi люде - бурмистрове та райцi магiстратськiї. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привiтав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. "Не дiждете,- каже,- i рiд ваш не дiжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!"

- От як розвеличалась ледача шляхта! - перехопили тут iншi з синьокаптанникiв.- Се тiї, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщi!

- Цитьте, цитьте, горлатiї ворони! - озвались тут деякi з кармазинiв.- Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого вiйтенка отець силовав одним одну дочку?

- Який,- кажуть,- враг просить його силовати? Вона з дорогою душею пiде!

- Чого ж се так? - одвiтують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить!

- Гарбуза? Нi, не гарбузом тут пахне, коли сама дала вiйтенковi каблучку.

- Годi, годi квакати! - кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия вiзьме.

- Розводьте бiйцiв! - кричать iншi.

- Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пiстолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,- обернулись до Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пiстолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе i за все мiщанство. Коли жених поляже, нехай потiшаться кармазини; як же поляже кармазин, тодi дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас нi за високими ворiтьми, нi за привiлеями!

- О, щоб вас господь побив праведним громом! - каже тодi Шрам.

- За що се ти нас так проклинаєш? - каже, зумипшись, громада.

- О голови, слiпiї i жорстокi! - глаголе знову Шрам.- Як збирається на небi хуртовина, то й звiрюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите кривавi чвари!

I помчавсь од них необзир.

У Борзнi заїхав Шрам одпочити до сотника Бiлозерця. Бiлозерець був старосвiтський сотник, iще-то з тих, що першi озвались потиху до батька Богдана: "Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо". Так знав його Шрам добре, i були вони приятелi.

Тiлько що доїжджає до ворiт, аж сотник виїжджає з двору. Пiзнав Шрама i сам не знав, що робити од радостi.

-_ Ну, батьку,- каже,- у саму годину завiтав ти до нас у гостi!

- Бачу, я й сам. Бодай лучче нiчого не бачити!

- Куди ж отес?

- Да в Батурин же, до навiсного дiда Васюти.

- Е, уже раду рушили!

- Як?

- А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввiйшли до свiтлицi, сiли кiнець стола. Тодi Бiлозерець i почав розказовати.

- Так i так,- каже.- Навiсноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далi таке вигадав, що ледвi и сам не пропав. "Присягайте менi,- каже,- на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам i капут!" Наустив вражий дiд пiхоту да хотiв так придавити у Батуринi старшину, щоб i не писнула. От як у нас тепер завелось!

- Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумискiв? - каже Шрам.Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком_ iзнов не будеш! Ну, що ж старшина?

- А старшина,- говорить Бiлозерець,- почала його усовiщувати: "Побiйся бога! Чи тобi ж довго жити на свiтi? Нехай би молодшiї гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, i всi ми поживемо з упокоєм". Куди! Розходивсь наш дiдуган: "Скорiш у мене волосся на долонi виросте, нiж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москвi тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланцi до Зiнькова".- "Не йми, - кажуть йому, - вiри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Сiчi задля узяття тiлько подарункiв. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!" А там своє на умi. Хiба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давнiй!" Де тобi! I слухати не хоче. Як ось i гонцi з Зiнькова. "А що?" - "Еге! - кажуть.- Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожцi таке провадять, що аж слухати сумно".- "А князь же що?" - "А що князь? Князь iз запорожцями запанiбрата, а твої подарунки прийняв у смiх, бо в його й свого доволi". Васюта й руки попустив. Тодi старшина за його, а пiхота й собi потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти.

- Од Сомка? - питає Шрам, здивовавшись.

- Од його самого, од Якима Сомка.

- Iз Переяслава?

- Нi, iз Iчнi. Сомко вже в Iчнi.

- Не сподiвавсь я, - каже Шрам,- щоб Сомко так скоро перемiг себе.

- Еге! - одвiтує Бiлозерець.- Крута година наступила. Пише до Васюти: "Во iм'я боже, ти, пане полковнику нiженський, i всi, пiд його рукою будучiї, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,- каже,- лучче оставатись пiд рукою свинопаса Iванця, чи пiд лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякi чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,- каже,жду в Iчнi. Хто єсть вiрний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачi руки..." Бачить тодi Васюта, що нiкуди дiтись, давай старшину до Iчнi прохати, да й рушили всi з Батурина. I я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж iду. Так намовились мiж себе, щоб уже всiма голосами Сомка обрати i присягу йому виконати, i при йому всiм стояти.

- Так чого ж гаятись? - каже Шрам.- На коней да до Iчнi!

- Господи! - сказав, дивуючись, Бiлозерець.- Чи тебе господь сотворив iз самого залiза, чи що? Нi рани, нi лiта тебе не одолiваюгь.

А Шрам йому:

- Як треба рятовати Україну, байдуже менi i лiта, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нiчого гаятись!

- Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоiь чарку горiлки випий да закуси.

Сяк-так осадив Бiлозерець Шрама. Шрам уже й сам тодi почувсь, що треба дати собi пiльгу

Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи нi, як назустрiч гонець до Бiлозерця, щоб простовав уже пiд Нiжень.

- Вiйсько гетьманське пiшло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою i з iншою с гаршиною тож iз Iчнi рушили. Уся старшина присяiу виконала Сомковi на послушенство в ринковiй церквi iчанськiй да, почувши, що вже бояре пiд Нiженем, просто з церкви на конi да й рушили до Нiженя.

- Заворушились нашi! - каже Шрам.- Слава тобi, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.

Повернули коней на Нiженську дорогу; їдуть спiшно. Виїжджають на Iчанський шлях, недалеко од Нiженя, як глянуть - i Сомко з Васютою iде. Старшина за ним купою. Повiтавшись, Шрам зараз i питає:

- А що, пане гетьмане, яково?

- Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький i Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем пiд Нiжень, а Чернiгiвський буде туди сьогоднi на нiч. Чого ж ти iще супишся?

- Ти кажеш, пане гетьмане, що з_ Вуяхевичем полки виправив? - питав Шрам.

- З моїм генеральним писарем,- одвiтує Сомко.

- Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука пiд таку годину.

Е, батьку! - каже Сомко.- Тобi-бо вже дуже зневiрились люде.

- А ти, синку, дуже багато ймеш їм вiри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.

- _Е,_ годi! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Нiхто лучче його не вмiв гамовати козакiв: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не iншому.

Похмурна, похмурна година! - каже сам собi Шрам.

- Не така ще, як тобi здається,- сказав Сомко.

Дай, боже! А що ти скажеш про поспiльство, що купиться коло Нiженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховцi!

- Нiчого не скажу. Менi бiльш їх жаль, нiж досадно; бiльш досадно, нiж страшно. Поки в мене в таборi козаки да гармати, я нi про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородцi да полтавцi з зiнькiвцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те менi шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.

"О, голово ти моя золота! - подумав Шрам.- Коли б то так усi, як ти, держались честi да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звiрюка, про свою тiлько шкуру да про свiй берлiг дбає".

Уїхали в мiсто. Тiлько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесiя: несли мертвого.

Питається Шрам.

- Кого ховають? Кажуть:

- Вiйтенка.

- Пiп сьогоднi з Домонтовичем на божий суд ставав?

- Того самого. Не послужила фортуна горопасi. Тiлько стялись на шаблях, зараз так i положив його вражий кармазин.

- Е, нi-бо! - перебив тут хтось iзбоку.- Перше Домонтовиченко влучив вiйтенка по лiвiй руцi - кров так i задзюркотiла. Мiй батько сам там був, дак розказовав. Шарпонув та й каже: "Годi, буде з тебе!" А вiйтенко: "Нi, або менi, або тобi не жити на свiтi!" - "Дак нехай же,- каже,- господь упокоїть твою душу",- та й почав налягати ще бiльш на вiйтенка. Поплямував його скрiзь ранами. "Ей,- каже,годi! Пожалуй сам себе!" А той маха та й маха наослiп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як снiп.

- Нехай, нехай! - каже ще один, iдучи мимо.- Вiзьме колись i наша!

Дивиться Шрам, аж за труною того вiйтенка трохи не ввесь Нiжень пiднявся; i все самi мiщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за мiщанами сунуть i козаки нiженськi; i все тiлько товариство: жодного сотника, нi отамана. Iдуть, утупивши очи в землю, i мов не бачать нi гетьмана, нi Васюти з старшиною. Шрам тiлько похитав головою. Нiчою не сказав i Сомко, дивлячись, що козаки, замiсть табора пiд-мiстом, опинились на вiйтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще пiд такий великий час. А старшина тiлько мiж собою зглядувалась. Зрозумiв, мабуть, щось i Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьмановi, повернув до свого двору. Старшина Нiженського полку теж роз'їхалась по дворах; а з других полкiв поїхали за Сомком до табора. А табор Сомкiв стояв пiд Нiженем, за Бiлякiвськими левадами.

Доїжджають до табора, аж у таборi ще оддалеки чути гомiн, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетiв. Козаки змiшались, як у бразi гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку мiж ними немає. А тут ще почало темнiти, так Сомкове вiйсько - наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилi ходять, а дальш, у темнотi, так уже тiлько реве да бурхає.

Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелiв позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такiй мiшанинi. Сомко напавсь на пiдручникiв генерального писаря, сердивсь, кричав; далi бачить, що тим серцем мiшанинi таборовiй не запобiгне, розiслав старшину по всьому обозовi козакiв гамовати, а сам сiв на коня i поїхав помiж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як нiч, що надходила.

Аж ось i генерального писаря уздрiли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тiлько од його гамовання iще гiрш пiдiймавсь гомiн.

- Вражi дiти! - кричить.- Пiчкурiг! Навчимо ми вас старшину шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тiї запорожцi, що всi в їх рiвнi. Порiвняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанiбрата. Пожалуй! У їх нема нi вбогих, нi багатих; так на те ж вони запорожцi, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дiтей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!

Так вигукував вiйськовий писар, i байдуже йому, що круг його наче море iграє. I, так як от хвилi розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тiї козаки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть iззаду вигуковати:

- Чи чуєте, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми будемо працьовати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? I так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не дiждуть же вони сього! Не дiждуть, не дiждуть! - гукали ще голоснiше тiї, що були дальш од писарського поїзду.

А вiйськовий писар, хоть i чув, да не озиравсь. Вiн своє козакам провадив.

- Пане писарю,- каже Сомко, перестрiвши його,- що отеє в тебе за порядок? Хiба на те я дав тобi бунчука?

А той уклонивсь, правда, низенько да й каже:

- Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звiдси табор запорозького гетьмана...

- Гетьмана! - крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.- Хiба в тебе й опрiч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до його їздити на свинях! - i вирвав у його з рук бунчук гетьманський.

Почувши Сомкiв голос, зараз круг його всi замовкли.

- Гетьман, гетьман прибув! - пiшло скрiзь по таборовi; i, скоро рознеслась така чутка, зараз деякi бурли схаменулись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартiв не любив. Щирий i незлобивий був лицар, да вже ж як i допечуть йому, то стережись тодi кожен. У таборi в його або в походi знай свою лаву - не так, як у iнших. Тим-то й били сомкiвцi неприягеля всюди, де тiлько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усi старiї, значнi козаки; а вiйськова чернь про те байдуже: їй аби воля. От пiд сю-то волю й пiд'їхав Iванець iз своїми запорожцями, i пiшло усе, як у казанi кипiти.

- А що, пане гетьмане? - каже Шрам.- Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?

Сомко тiлько махнув рукою i поїхав до свого намету.

- Дай лиш, сину, менi свою бунчука,- каже Шрам,- я лiпше од якого небудь недоляшка в тебе попорядкую.

Сомко оддав йому мовчки.

"Бiдна козацька голово! - подумай сам собi Шрам. - Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сiяє, а в серце нiхто не загляне. Тут день i нiч мiзкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут пiд боком гадюки сичать i на твою душу чигають".

Так собi мiзкуючи, обiйшов вiн з бунчуком увесь табiр i всюди постановив варту, щоб нiхто вночi з табору не вештавсь i до табору нiкого без оклику не звелiв пускати. Да й нi на часиночку не дав собi одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сидiли, тихiї речi не про що вже, як про чорну раду, ведучи, вiн до їх i пристане; i як спом'яне старого Хмельницького, як тодi в козакiв була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверезиться. А iншiй громадi Христову притчу розкаже, схиляючи буї душi до кротостi да до любовi; то козаки, так як тiї бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.

I добре б воно було; може б, Шрам i до кiнця козакiв утихомирив; так от же, як за тим сiятелем по нивi, так i за Шрамом паволоцьким слiдом ходив диявол i всiвав плевели в пшеницю. А той диявол не хто був, як полигач Брюховецького - Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив вiн iз своїми пiдручниками мимо козацькi купи i, бачся, нiчого злого й не дiє, тiлько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козакiв гiрким словом зневажає, так їм те нещасне панство да гетьманство в вiчi тиче, що козаки, прислухаючись, тiлько уси кусають. I як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гiркi слова в козацькiї душi.

Аж ось наступила темна, глуха нiч; i добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко-гетьман, чи нi, а Шрам не змигнув оком i на годину. Нiхто б не розказав, нiхто й не списав би всiх його думок. З тяжкою од клопоту головою ходив вiн од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Кутi широкi дуби од огнищ свiтяться; через поле чути глухий гомiн; ячать здалеку людськiї голоси, наче та хвиля на морi перед лихою бурею.

XIV

Розкажемо ж тепер, що дiялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш паволоцький Шрам. Мабуть, тодi вже така година була, що й тут якось не було ладу нi мiж жiнками, нi мiж чоловiками. У жiночiй громадi не йшла в лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона панi великого колiна, а друге, що з дiда, з прадiда вона ляшка й католичка, так уже тут як не пiдходь, а не потоваришиш щиро.

А в чоловiкiв вийшло своє безладдє. Череваневi було якось дивно, що Гвинтовка наче iншим чоловiком зробився. Знав вiн його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщi загони, то вже нiхто дальше його не пробереться; i говорять було козаки: "О, далеко паша Гвинтовка досягає!" I чи вже в компанiї, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годi. Тим-то й полюбив його Черевань i сестру в його засватав. От же й тепер вiн, бачся, той же, да нi: усе в його стало якось хистко, i слово його хоть i бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловiчина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.

- Як отеє, Михайле, в вас учинилось,- питається Гвинтовка в Череваня,- що ти свою Лесю заручив за гетьмана?

- А чом же, бгате,- каже Черевань,- чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хiба ж ми зроду з гетьманами хлiба-солi не їли?

- Хто ж се говорить? - сказав Гвинтовка.- Дочка моєї сестри зумiє показати себе на всякому мiстi; тiлько що зробили ви дiло спiшно, да коли б воно не вийшло смiшно!

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав

  • Период раскрытия
  • Самые опасные болезни те, которые заставляют нас думать, будто с нами все в порядке. 2 страница
  • Возможные негативные последствия. К сожалению, хотя большинство менеджеров хорошо знает о том
  • ЧАСТЬ ПЕРВАЯ 10 страница
  • Показатель преломления,
  • tА‚Mю[1][1]_ЊђD( -3- Љгаб з (Ј®в®ўл©)\earth.ico uЃ`0GчЂђBЂђ\K9 34 страница
  • Заказники. Южно-Камчатский заказник республиканского значения расположен в Южной части
  • Россия (4)
  • Откуда шли «народы моря»?
  • Систематизация, обработка и анализ собранных данных
  • EAST-EUROPEAN CHAMPIONSHIPS SCHEDULE
  • Узбекистан
  • Глава 4 отличие истинной религии. рианцы способны работать в два-три раза дольше, чем любители полакомиться плотью
  • Лорд Бенедикт и поездка на дачу Али
  • Технология выполнения. 1. Отключите второе окно экрана, выполнив команду ОКНО/Снять разделение
  • Анализ полученного набора отношений
  • Корреспонденция счета 62 «Расчеты с покупателями и заказчиками» с другими счетами
  • Когда‑то первый хулиган маленького городка Том Паолетти по‑мальчишески вздыхал по прелестной соседке - "маменькиной дочке" Келли 7 страница
  • Стан та перспективи розвитку меліорації в Україні і в світі
  • Валютный курс. Валютный курс – цена денежной единицы данной страны, выраженная в денежной единице